Окупація України

Цікава стаття, яка підбиває підсумки того, що відбулось в Україні за вихідні дні. Рекомендую прочитати і замислитись...

Можна скільки завгодно закидати кабінетній опозиції недолугість тактичних гасел, інформаційної кампанії чи слабку організацію акції «Вставай, Україно» в обласних центрах. Але у суботу 18 травня десятки тисяч обурених громадян на вулицях блокадної столиці – це послання, яке точно почули в Межигір'ї. І хай собі політологи сперечаються скільки серед 40-50 тисяч було опозиціонерів, а скільки просто обурених позапартійних громадян.

Київ напередодні. Перекопані «Автодором» дороги та мости з усіх боків міста, затримані потяги, «заміновані» вокзали, скасовані електрички, зупинені автобуси і відмінені маршрутні таксі з областей на Київ, залякані водії, яким погрожували втратою ліцензій перевізників. А ще до всього цього бригади рекетирів у погонах міліції, які мов гоп-стопники з великої дороги, ріжуть номери автобусів, проводять нічні рейди вагонами і за підготовленими списками прізвищ викидають пасажирів з потягів на столицю.

«Спортсмени» та інші красиві бритоголовці нищать авто, проколюють колеса і б'ють вікна приватного транспорту цілком конкретних активістів. І попри усі ці репресії та поліцейські операції проти мирного населення — стільки людей вийшло на блокадні вулиці. На спеці вони не розбіглися на пиво, як завезені з регіонів політичні туристи, а сказали усе, що думають про режим та його «покращення»!

Усі дії влади та силовиків, які передували дню мітингів (який уряд ще й до всього оголосив робочим) відповідають поведінці окупаційної адміністрації. Усіма доступними і законними методами влада не лише не зробила нічого для унеможливлення зіткнень, а навпаки вдалася до контр-мітингів, провокацій та репресій. Тобто, сама влада запустила й очолила конфлікт.

Хто дав у руки міліції у різних областях конкретні списки вільних громадян, які сіли в потяги на Київ? Хто проводив збір приватної інформації і яким чином вона збиралася? Слухали телефони, зламували електронну пошту, проводили нагляд, ставили «прослушку» чи водили «наружку», збирали базу даних мобільних операторів чи Укрзалізниці? Хто скасував конституційне право на вільне пересування громадян країни? Місцева влада «ґауляйтера» Києва і колишнього офіцера КДБ СРСР вдалася до методики «Ґєпи й Допи» з Харкова – вулиці уздовж Верховної Ради, уряду та Нацбанку перекриті, асфальт здерли, техніка заблокувала прохід. Усі кияни знають, що саме ці вулиці ніколи не мали ям, тріщин і не потребували ремонту — достатньо порівняти вибоїни Подолу, які роками покращень розповзаються на полоси перешкод та протитанкові рови Нижнього і Верхнього Валів.

Усе це напередодні, а от у день мітингу «Вставай, Україно», коли колони контр-мітингу очолили керівники Партії Регіонів і повели у напрямку тисяч протестувальників проти влади,– це була прелюдія з плану конфліктного сценарію?

Далі лавина провокацій лише наростала. Поміж десятків тисяч людей з'явився БТР і супроводжуючий багатотонний КАМАЗ. Як непідкупне ДАІ, яке атакувало і спиняло усі автобуси, маршрутки та приватні авто ще на підступах до столиці, допустило виїзд бронетранспортера без номерів, з невідомо ким і з чим під бронею? Чи там таки була спец-перепустка МВС із правом проїзду чи наїзду багатотонним монстром на громадян? Як оформляється право покататися БТРом історичним центром під стінами главку міліції хтось знає?

У відео архівах міліції та телеканалів зберігаються десятки годин із столичних виборчкомів з кампанії -2012. Саме там задукоментовані фізіономії бритоголових «спортсменів в красівих трєніровочних штанах», які били виборців, прискали газом і розмахували посвідченнями неіснуючих ЗМІ. Ті самі милі обличчя прикрашали «прорегіоналених антифашистів», які знову атакували мітингувальників сльозогінним газом і били усіх підряд. Їх від самосуду громадян мужньо охороняла столична міліція, Беркут у спецобмундируванні закрив цих милих істот своїми щитами. А відвертих відморозків-«антифашистів», яких людям вдалося скрутити і передати в руки правоохоронців, добросердечна міліція одразу ж відпускала. Це коли «фашистська» сніжка попадає в задницю мадам Льовочкіної, а струс мозку стається у сусідньої регіоналки Горіної – тоді міліція затримує і допитує майже тисячу активістів та журналістів, а цих «інтелектуалів» у спортивних штанах відпускає одразу без суду і слідства. О, чудо милосердя!

Хто ж тепер притягне до відповідальність самих правоохоронців за те, що проводили протизаконні репресії, за конфлікти й побиття в одних випадках і повну бездіяльність в інших? Хто буде покараний за те, що порушив наказ прем'єра Азарова (чи це таки був фарс у стінах парламенту?), який заборонив виводити на мітинги Партії Регіонів бюджетників та учнів, адже прем'єр водночас голова цієї ж партії?

А сам контр-мітинг «антифашизму» і візуально, і в звуковому супроводі, і у символіці, і в гаслах був шабашем сталінізму та совкової пропаганди. Прапори Росії та Радянського Союзу це нова символіка влади? Портрети Сталіна – це офіційне зображення, яке треба вивішувати в держустановах поряд із портретами Президента? Інформаційно-пропагандистська кампанія, яка тривала тиждень до цього в областях, зводилася до цілком технічного політичного «лайномету»: партія «Свобода» — це «фашисто-нацисти» і їх приспішниками є усякі Яценюки-Клички. Але чомусь вилилася у банальну ксенофобію: усе українське є «фашистським», а ми – «дєті побєдітєлєй». Влада не лише провела інформаційну війну проти власного народу, але ще й провела чіткий поділ за регіонально-географічними, етнічними, мовними ознаками, що саме по собі є кримінальним злочином і порушенням законів України.

Важко звинувачувати простих бюджетників, які мов кріпаки залежать від бюджетної зарплати, чи покірних учнів, заручників тоталітарної системи шкільництва і чіткої вертикалі «школа-райвно-облвно-міністерство», у тому, що піддалися наказам-рознарядкам та пропагандистській брехні. Ці люди окрім того залишаються заручниками інформаційної війни довкола історичної правди про себе і своїх дідів-прадідів, про жахливу правду Другої Світової та тоталітарної совєтської машини, частиною якої ми усі були. Політичні лідери влади не лише залишаються «потомствєнними сталіністами», але як показав цей «антифашистський фарс», дуже бажають якомога довше утримувати усе суспільство в заручниках інформаційної війни, у якій ніколи не підрахуєш точного числа жертв.

Влада продемонструвала, що готова й надалі продовжити інформаційну атаку на власний народ із застосуванням усього потенціалу «совєтського агітпропу», кремлівських кліше «Великої Перемоги» з використання комуністичних міфів і брехні, яка їх супроводжує, супроти своїх сучасних опонентів та формування образу «врага народа» з усіх незгодних. Ті, хто і так щодня демонструють свою неосвіченість у всіх галузях, раптом вирішили спекулювати на історії (якої не знають навіть на «трієчку») і для свого захисту використати сталінську концепцію війни.

Цинічна спроба спекулювати і використати народну пам'ять про історії своїх родин у Другій Світовій заради міфу про «скеровуючу і направляючу роль» партії та вождя. Така собі новітня регіональна спроба через підміну понять та історії використати на свою користь формулу «переможець отримує усе» і «переможців не судять». Цікаво, хто ж з політтехнологів влади вигадав стратегію вивести на плацдарм президентських виборів 2015-го, коли більшість має тупо «розуміти»: Янукович – вождь переможців, а Тягнибок ( чи хтось інший з ОО) – фюрер неофашистів? Так само, як місцеві комуністи, решта нео-сталіністів з партії влади продовжують культивувати чорно-біле сприйняття найбільшої трагедії людства ХХ століття і саме так за формулою «наші-вороги» мріють провести видимість виборів себе на довічне правління.

Роман Чайка