Вірші про Осінь Ліни Костенко

Віршами про Осінь Ліни Костенко можна лише захопюватись. Адже її поезія, в якій Костенко розкриває всю красу Осені сповнена любові до природи.

Ліна Костенко - одна із тих митців, для яких тема природи завжди на чільному місці. Поетеса у своїх поезіях  - жриця осені. Осінні пейзажі у її віршах позначені дивовижною красою і магентизмом. Ліна Костенко здатна особливо глибоко сприймати природу, розуміти її:

Мене ізмалку люблять всі дерева...

Я їх люблю, я знаю їхню мову...

Вона вміє відчувати свою єдність з природою, навіть якось розчинятись в ній. Про це говорять такі рядки:

Я дерево, я сніг я все що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність

У збірці своїх творів Ліна Костенко виділила окремий розділ - "Осінні карнавали". Кожний твір із розділу - поетичний шедевр. Поетеса показує нам Осінь різною то романтичною "ой осінь, осінь барви чудотворні", то пізньою, коли "од холоду в ногах посиніли дуби", то як "осіння піротехніка - тумани".

Ліна Костенко не здатна спокійно говорити про осінь, вона постійно схвильована, переживає як Поет, якому дано бачити природу як дивосвіт. Кожний твір, присвячений осені, має своє  вирішення. Витонченими шедеврамм поетичного мистецтва є поезія:

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна!

Невже це осінь, осінь, о! - та сама.

Цю поезію не тільки треба слухати, а й вслухатися в текст, який має якусь силу магічності, доброго чаклунства. Тебе зачаровує красою сонячного осіннього дня, коли чисте небо сповнене синявою. А потім іде вітання осені "Осанна!", але вже відчутний сум ("Осанна осені, о сум!")

А там і "айстри горілиць зайшлися болем" вражені першими осінніми морозами. А там і "... килим, витканий із птиць летить над полем". Птахи відлітають в теплі краї, осінь гонить. А "коник плаче серед трав - нема мелодій". Поетеса буквально чаклує словом, створюючи "осінній" настрій, де є якась таємниця.

А тепер пропоную почитати вірші із "Оссініх карнавалів"

***

Осінній сад ще яблучка глядить,

листочок-два гойдає на гілляках.

І цілу ніч щось тихо шарудить,

і чорні вікна стигнуть в переляках.

Між стовбурами пробігає тінь...

А у світанків очі променисті.

Те білий кінь,

то білий-білий кінь

шукає літо у сухому листі.

***

Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль.

І, ковтаючи сльози, одягши на плечі сукману,

перемотує літо на чорні котушки тополь,

шиє голим полям нескінченну сорочку з туману.

Тихо строчать дощі... І навіщо мені ця печаль?

Що я хочу спитать у цієї сумної кравчині?

Я прощаюся з літом. І воно мені каже: «Прощай!»

І хитав над шляхом порожні гнізда грачині.

***

Самі на себе дивляться ліси,

розгублені од власної краси.

Немов пройшов незримий Левітан

то там торкнув їх пензликом, то там.

Осінній вітер одгуляв, затих.

Стоїть берізонька — як в іскрах золотих.

***

Ті журавлі, і їх прощальні сурми...

Тих відлітань сюїта голуба...

Натягне дощ свої осінні струни,

торкне ті струни пальчиком верба,

Сумна арфістко — рученьки вербові! -

по самі плечі вкутана в туман.

Зіграй мені мелодію любові,

ту, без котрої холодно словам.

Зіграй мені осінній плач калини.

Зіграй усе, що я тебе прошу.

Я не скрипковий ключ, а журавлиний

тобі над полем в небі напишу.

***

Марнували літечко, марнували.

А тепер осінні вже карнавали.

Душа задивиться в туман і марить обрисами літа.

Чи, може, це приснилось нам

купання в річці Геракліта?

Читайте також Вірші Ліни Костенко про кохання